У законодавствах ФРН, Нідерландів, Франції та Польщі:
1. незалежно від рівня втручання держави у ринковий обіг сільськогосподарських земель, приділяється належна увага забезпеченню їх правової охорони;
2. важливу роль у збереженні сільськогосподарських земель відведено інституту права приватної власності на сільськогосподарські землі, оскільки європейський фермер є спадкоємцем родинної землі або ж придбав її за власні кошти, тому оберігає її як основний засіб фермерського господарювання та як родинну реліквію. Відповідно європейський законодавець у різних формах, що відображають реалії конкретної країни, надає переваги розвитку сімейних фермерських господарств над іншими формами аграрного господарювання, хоча й не забороняє їх;
3. зважаючи на об’єктивну необхідність інтенсифікації землеробства, право приватної власності на сільськогосподарські землі не повною мірою забезпечує охорону сільськогосподарських земель як елемента навколишнього природного середовища. Тому там прийняте законодавство щодо охорони ґрунтів як елемента довкілля незалежно від сфери використання земель – у сільському господарстві, містобудуванні тощо;
4. законодавець зобов’язує як власників і користувачів земель, так і інших осіб, які завдали шкоди стану ґрунтів, провести роботи по відновленню їх стану;
5. важливою складовою частиною законодавства, покликаного забезпечити охорону сільськогосподарських земель від використання для несільськогосподарських потреб, є законодавство про планування та розвиток територій, зокрема, про зонування територій, в рамках якого визначаються сільськогосподарські зони, в яких істотно обмежується несільськогосподарська діяльність;
6. органи влади наділено повноваженнями видавати приписи щодо проведення робіт з відновлення стану земельних ділянок, які є обов’язковими для виконання як власниками і користувачами земель, так і іншими особами, які завдали шкоди стану земель (ґрунтів);
7. відсутні, як правило, правові акти, спрямовані на охорону сільськогосподарських земель як засобу аграрного виробництва шляхом обов’язкового застосування сівозміни, внесення добрив з метою охорони родючості ґрунтів тощо. Однак, воно містить рекомендаційні норми щодо застосування власниками і користувачами сільськогосподарських земель правил «доброї практики ведення сільського господарства».
Оцінюючи можливості застосування європейського досвіду правової охорони сільськогосподарських земель, слід зазначити, що користувач у переважній більшості випадків є власником, що мотивує його до збереження своєї власності. На відміну від цього, в Україні, де через відсутність ринку сільгоспземель переважають орендні стосунки, користувачами переважно є орендарі.
Нині, з точки зору стану використання сільськогосподарського земельного фонду України (недостатній розвиток фермерства, домінування оренди землі та переважне становище агрохолдингів як землекористувачів), вважаємо доцільним:
а) розробити та ввести в законодавство України про охорону сільськогосподарських земель рекомендаційні норми щодо застосування власниками і користувачами сільськогосподарських земель правил «доброї практики ведення сільського господарства»;
б) запровадити юридичну відповідальність власників і користувачів сільськогосподарських земель за погіршення стану використовуваних ними угідь та невжиття заходів щодо їх відновлення.
Автор: Павло КулиничДокладніше: